Секрети кар'єрного зростання

Чому не я? Чому посаду зайняла людина, яка по всіх показниках гірша за мене? Чому гірші встигають швидше за кращих? Відповідь на ці питання має кілька складових. Перша, історична. Багато років визначальною ознакою претендента на посаду була його готовність до підпорядкованості. Готовий відмовитися від власної думки на догоду начальству - кандидат підходить. Твердо стоїть на своєму, не відмовляється від розумного рішення, бо так хочуть ті, хто стоїть над ним - про посаду може забути. Роки ідуть, а принцип готовності до підпорядкованості у багатьох випадках залишається визначальним при призначеннях на посаду. Друга складова випливає з першої. Якщо той, хто приймає рішення, кого призначати на посаду, у свій час став начальником, бо був гнучким і покірним, то і призначатиме він такого ж як сам, гнучкого і покірного. Спитаєте, а як же конкурс? Призначення має відбуватися відкрито, прозоро, на конкурсних засадах. Так воно і є. Але вступає у силу принцип формування вимог до кандидата. Їх виставляє той, хто прийматиме рішення. Зрозуміло, вимоги мають лежати у нормативній площині. Але існують і інші канали озвучення вимог до кандидата. З екранів телевізорів чуємо фрази типу "має бути готовим працювати в режимі 24/7,.. зарплата буде не вище за встановлену Постановою №..., тобто 21 000 грн,.. про вихідні і відпустки треба забути,.. має бути готовим нести персональну відповідальність за кожне рішення, кожне висловлювання, кожну витрачену гривню,.. бути під постійним контролем відповідних органів..." Чи багато бажаючих зголоситься на такі кабальні умови за таку зарплату? Не багато, скажете ви. А воно і розраховане саме на це. Ніхто не працює 24/7, це не можливо фізично. Ніхто не працює на зарплату у 21 000 грн, бо є ще купа доплат, які не розголошуються, але є визначальними. Контроль "відповідних органів" присутній, бо це їх прямі функції і так було завжди. Та й з відпустками навряд чи все так погано, специфічна океанська засмага занадто промовиста. Але справа зроблена, кандидат відійшов і заяву на конкурс не подав. А хто подав? Той, хто був потрібен. Додайте ще кілька чисто технічних претендентів, і справа зроблена, комісія вибрала саме того, кого треба. Третє, про особисту відповідальність. Це, напевне, найважливіший аргумент, який зупиняє більшість претендентів "з вулиці". Будемо правдиві: не любимо ми відповідальності, уникаємо її. Нам би так, щоб і посада, і зарплата, і робота щоб не важка, і відповідальності поменше. А краще щоб зовсім без неї. А що, так буває? Ні, дорогенькі! Такого не буває! Посада, тим більше керівна, це завжди відповідальність. А ми її, оту відповідальність, не любимо і не хочемо. Тому й відходимо вбік, звільняючи місце для тих, кого потім називаємо "вони". І доки ми не змінимо своїх звичок, доти і будемо дивитися на "них", тих, хто встановлює правила, за якими ми маємо жити, знизу - вгору. Будемо їх лаяти, будемо їм заздрити, а себе запитувати: чому не я? А дійсно, чому? Леонід Шаян, керівник Центру ІРУС.